A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Матеївецька громада
Івано-Франківська область, Коломийський район

МАЕСТРО ВАСИЛЕВИЧ ПРО ЛЮБОВ ДО МУЗИКИ І УКРАЇНИ

Дата: 08.08.2018 10:05
Кількість переглядів: 79


Велике майбутнє кожного з нас починається з маленької дитячої мрії. Ось так і мій співрозмовник Микола Василевич, уродженець села Слобідка Городенківського району, змалку захоплювався музикою. Народжений на самого Миколая 67 років тому, зізнається: мабуть, він був саме тією дитинкою, якій святий Миколай при народженні поклав під подушку великий талант.



Тож коли у Надвірнянській школі-інтернаті до четвертокласників прийшов учитель з музичної школи і запитав, хто бажає стати музикантом, малий Миколка першим підняв руку. З того першого тенора і баритона почалась його велика дорога маестро. Потім було Снятинське культучилище. Почав грати весілля з відомими музиками. В армії йому запропонували очолити військовий оркестр – це був перший успішний досвід роботи з колективом. Після армії працював у Коломиї, отримав запрошення грати у відомому ресторані «Карпати» – разом з Коганом і Юзьківим. Комусь із вищого керівництва сподобалось його виконання, і ось уже пан Микола – перша труба у міському Будинку культури (згодом – Будинок офіцерів). Тоді ж відбулась його доленосна зустріч зі світлої пам’яті Богданом Дутчаком і Христиною Михайлюк – художніми керівниками жіночого вокального ансамблю «Росинка» Прикарпатського університету.
На той час «Росинка» мала шалену популярність, ансамбль називали жіночою вокальною школою, запрошували на концерти і фестивалі різних рівнів. Після прослуховування пана Миколу одразу прийняли на підготовче відділення музвідділу, а перший курс для нього почався з гастролей. Так усі п’ять курсів навчання були практично гастрольними – «Росинка» залишила в його пам’яті незабутні враження і добрі спомини. Двічі були на гастролях в Румунії, об’їздили з концертами всю Прибалтику, були на різних, модних тоді, фестивалях дружби народів у різних містах. Знайомився з різними відомими людьми: космонавтами Валентиною Терешковою, Германом Титовим, артистами, керівниками… Неповторний час молодості й успіху!
Після закінчення навчання пан Микола отримав направлення на роботу в Хотин, але замість посади «учитель музики» його призначили вчителем фізкультури. Відмовився. Прийшов у Коломиї до начальника районного відділу культури Богдана Клапчука, якого дуже шанував і досі шанує за працю і відданість культурі. Почав працювати у міському Будинку культури, паралельно голова профспілки заводу «Коломиясільмаш» Леонід Черних запропонував йому створити і очолити на підприємстві духовий оркестр. Миколі Василевичу вдалось не тільки створити з нуля новий творчий колектив, підготувати оригінальну програму, а й першим в області за неповний рік привести сільмашівських оркестрантів до звання «народний». Завдяки йому 1982 року Коломия здобула перший в області народний самодіяльний духовий оркестр. 
Про духові оркестри у Коломиї мій співрозмовник може розказувати довго і захоплено. Саме Микола Василевич організував перший у місті марш-парад духових оркестрів. На той час, 1981 року, в місті успішно діяли 26(!) духових оркестрів – разом із військовим. Три оркестри мала залізниця, фабрика «17 вересня» мала унікальний жіночий духовий оркестр, два оркестри мав лісокомбінат, загалом для кожного підприємства тоді було питанням гонору мати власний духовий оркестр. Зокрема, сільмашівський оркестр проіснував аж до становлення Незалежності України. Пан Микола згадує, як із колективом давали великі концерти, які мали шалений успіх: на виставці досягнень народного господарства у Києві, на Сорочинському ярмарку, у Полтаві, Кременчуці та багатьох інших містах України… 
Згодом Микола Василевич працював над створенням нового оркестру для міського парку культури і дозвілля. Колектив народився 1986 року, діяв у штаті міста. Цікавився оркестром перший демократичний міський голова Володимир Машталер, любив послухати, приходив на репетиції… 
Окрема історія – початок буремних дев’яностих. З оркестром їздили у східні області з агітацією за незалежність України. Тоді це дорівнювало нинішнім марш-кидкам на окуповану територію. Їх спочатку не пускали в Луганську область. Але коли хлопці з інструментами вийшли з наміром заграти правоохоронцям похоронний марш, ті махнули рукою. Їхали з Богданом Юращуком, з хором «Боян», яким керував тоді Василь Яремчук, керівник міського відділу культури. Лисичанськ їх зустрів, як найзліших ворогів. Позачиняли усі магазини, кафе – подорожнім не було де хліба купити. Поселили їх у найгіршому в місті готелі, більшості довелося спати на підлозі. На все місто працював єдиний ресторан, куди представники колективу пішли за провізією. Там їх добряче відлупцювали місцеві, кричали: «Забирайтесь геть, бандери!». Довелось звертатись до правоохоронців. Тут пощастило: керував відділком виходець із Ковалівки Коломийського району. Він допоміг землякам – і з продуктами, і з охороною. Але від місцевих, агресивно налаштованих проти всього українського, важко було захиститись. Вечірній концерт перед тамтешнім Будинком культури завершився розбитими головами оркестрантів…
Незабутнім був концерт під гірничо-видобувним коледжем. Таке враження, каже пан Микола, що тверезих людей там тоді взагалі не було. Знову почалась шарпанина, але музиканти вирішили діяти хитріше. Вийшов на перед Тарас Гінчицький, заспівав на повен голос: «Вишел в степь Данєцкую парєнь маладой» – і неврівноважена публіка вгамувалась… Варто зазначити, наголошує мій співрозмовник, що Тарас Гінчицький був солістом у всіх оркестрах, якими керував Микола Василевич, тож вони разом пройшли увесь тернистий шлях… Потім приїхали в Донецьк. Розклали пульти, ноти перед обласною радою. Після перших акордів українських маршів налетіли кадебісти, поламали пульти, порвали ноти, скрутили усіх і загнали в автобус. Загалом стосунки зі спецслужбами у пана Миколи, як він сам зізнається, були тісні й тривалі: у вісімдесяті його в Коломиї кликали на «співбесіду» щодо занадто українського репертуару, вимагали змінити програму…
Тяжким був шлях до незалежності не тільки на сході. Микола Василевич згадує відкриття пам’ятника Шевченку біля школи у Глибоцькому районі на Буковині. 90-ий рік. Оркестр під його керівництвом виконує потужну програму українських творів. Оркестранти у вишиванках. Над велелюддям лунає: «Ще не вмерла України…». Тоді це було майже подвигом. Їх теж шарпали представники закону, порвали вишиванки, погрожували тюремними термінами. Але імперія вже конала… Пан Микола досі не розуміє, чому любити рідну країну, рідну землю – це природно для всіх націй, і лиш українцям завжди треба на когось озиратися. Його патріотизм щирий і глибокий, як мелодії оркестру, що торкаються найсокровенніших душевних струн. Тож коли у 1990 році випала честь представляти Україну на Всесвітньому параді духових оркестрів у Москві, його музиканти вийшли у крисанях, байбараках, постолах – як справжні гуцули.
Де би пан Микола не працював – і в 10 училищі, і в педучилищі, і в правоохоронних органах – його оркестри завжди на всіх конкурсах здобували призові місця. У педучилищі завдяки його клопотанням вдалося відкрити відділ духових інструментів. На пропозицію Богдана Гдичинського створив оркестр у правоохоронних органах. Але музика залишалась його пріоритетом навіть з погонами на плечах. Одного разу, щоб здивувати журі котрогось конкурсу, опанував гру на самому… мудштуку. Має номінацію «Віртуоз» на фестивалі в Євпаторії, чимало грамот і нагород. Може виконати на мудштуку будь-яку мелодію. А з кумедної історії на одному з дорожніх постів почалась його пристрасна любов до трембіти. Інспектор ДАІ Микола Василевич у Яремче зупинив автівку, яка везла людей з трембітами. Казали, що їдуть з похорону, просили не карати їх строго. Ну, каже, якщо заграєте мені на трембітах, тоді може й відпущу. На той імпровізований концерт зійшлися люди з усіх вулиць, приїхав сам генерал, а пан Микола після того купив собі трембіту. На фестивалі «Карпатське коло» в Шешорах Миколу Василевича внесено до книги рекордів Карпатського регіону за виконання на трембіті Гімну України. 
Опісля протягом двох років пан Микола проживав на Тернопільщині, але без оркестру не міг – створив у місті Зборів новий колектив. Виступали з великим успіхом, їх радо зустрічали у різних куточках області. 
2 травня 2017 року на запрошення голови ОТГ Петра Книшука Микола Василевич провів першу репетицію з новоствореним духовим оркестром «Водограй» Матеївецької ОТГ. Народжений з ініціативи Петра Васильовича оркестр із перших виступів завоював серця публіки майстерністю виконання і різноманітністю репертуару. Щодо оркестровок і самої програми, Микола Василевич щиро дякує надійним помічникам з Тернопільського «Оркестру волі», диригентам, фахівцям-інструментальникам: директору Володимиру Грицаю, Михайлу Вятику і Мирославу Кушніру. Програма колективу базується на золотому фонді української пісні. Наразі молодий колектив уже дав 26 концертів. Власне, злагоджена праця дала результати: в кінці червня минулого року оркестр узяв участь у міжнародному конкурсі в Долині, а через рік, недавно, здобув почесне звання народного аматорського колективу. Усі дуже старались, інтенсивні репетиції тривали чи не щодня. Велику зацікавленість виявляв і голова Петро Книшук, брав участь у репетиціях, сам співав з оркестром. Закохані в музику люди різних професій працювали на спільний успіх, тож пан Микола щиро вдячний усім за розуміння і старанність: зварювальнику Василеві Тарновецькому, вчителям Юрію Юркевичу, Максиму Сидору, Роману Лукінчуку, басовій групі Мирону Поповичу, трубній групі Миколі Гриціву, Роману Малецькому, Андрію Виглінському, Федору Захаруку, Віктору Степанюку, Роману Дем’янчуку, Михайлу Сенюку, Миколі Гришуку, Володимиру Жовтяку, солістам Мар’яні Рутковській і Василю Волошенюку, всьому колективу духового оркестру «Водограй», ведучій Галині Варцаб’юк та багатьом іншим. Люди мотивовані, люблять свою справу, віддані їй без міри. Та й сам Микола Василевич своїм ентузіазмом захоплює. Він брав участь у стількох фестивалях, що про всі й не розповісти. Він має стільки різних грамот і подяк, що їх не злічити. Пан Микола не має жодних високих звань, але його внесок у розвиток духового мистецтва в області – величезний. Щасливий чоловік, батько дорослих і успішних сина й доньки, дідусь чотирьох онуків, закохана в музику людина – що ще потрібно, аби відчувати своє істинне призначення на світі? 
Валентина БЛИЗНЮК.


« повернутися

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь