A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Офіційний сайт. Матеївецька сільська рада об'єднаної територіальної громади .
e-mail: mateivoth@ukr.net___ тел. 03433 9-21-97____ графік роботи: пн-пт 8:00-17:15

ДЕНЬ ПРАПОРА У ДЕБЕСЛАВЦЯХ

Дата: 14.04.2017 15:16
Кількість переглядів: 119

Щороку у Великодній вівторок у Дебеславцях відзначають День Прапора. Таке рішення було прийнято сільською радою ще у 2007, тоді ж освятили Пам’ятний хрест жертвам тоталітарного режиму і символічну стрілецьку могилу борцям за волю України.
День Прапора для дебеславчан – не просто дата в історії України, це свідчення їхньої національної свідомості, яка передається генами від покоління до покоління, це прагнення до волі, свободи, незалежності, які не змогли викорінити ні тотальні репресії, ні масштабні провокації, ні безперервна комуністична агітація.

 

День Прапора у Дебеславцях має свою історію – трагічну і захоплюючу, яка не має права на забуття, як і імена героїв, що йшли на смертельну небезпеку, і невинно закатованих страшним тоталітарним комуністичним режимом. Про все це розповідає мешканець Дебеславців, член Конгресу українських націоналістів, краєзнавець, людина, небайдужа до історії рідного краю – Володимир Покидко (подаємо у скороченому вигляді – прим. ред.).
…Як пригадував мешканець Дебеславців, член ОУН Петро Олійник, йому доводилося на національні свята вивішувати синьо-жовтий прапор – неодноразово. В різних місцях, але найбільше на горі, біля церкви. В сорокових і до середини 50-х це в Дебеславцях було звичним явищем і не викликало такого резонансу, як у 1967 і 1974 роках…
Отож, у ніч з неділі на понеділок першого травня 1967 року, в світлий празник Воскресіння Господнього, на Замковій горі, неподалік церкви замайорів синьо-жовтий стяг… На виявлення сміливця, який повісив прапор, було задіяно всю репресивну машину КДБ, компартійні сили. Дебеславці на кілька років опинились під пильною увагою і охороною. В селі панувала неоголошена комендантська година. У вечірній та нічний час пройти селом непоміченим було неможливо. Перевіряли всіх. Під пильним контролем була сільська інтелігенція, а найретельніше допитували учасників підпільної боротьби, що повернулися із таборів ГУЛАГу.
Ганна Покидко (дівоче прізвище Жупанська, 1925 р. н., зв’язкова ОУН, псевдо «Галка», заарештована 1945 р., покарання відбувала в Мордовії та сумновідомому Кенгірі, в Дебеславці повернулася в 1959 р.) пригадувала: «Великодні свята 1967 року запам’яталися особливо. В гості після повернення з табору, до нас приїхав побратим мого чоловіка Володимира Покидка – Григорій Петрівський. Обидва члени ОУН, обидва пройшли через пекло ГУЛАГу – нескорені борці, були активними всюди, куди доля їх закидала… До пізньої ночі співали стрілецьких, повстанських та народних пісень… Уранці задзвонив церковний дзвін, закликаючи на ранішнє Богослужіння. Підняла голову в бік церкви й заціпеніла. На горі, метрів за сто з чимось від хати, у кущах бузку на березовому дереві в сонячних променях тріпотів синьо-жовтий прапор! Перше радісне враження змінилося тривогою... Вбігла до хати: «Хлопці, біда! На горі наш прапор!». «Як наш, то не біда, Ганю. Як наш, то слава Україні!» – відповів Гриць. Усі вийшли на вулицю. Почали розмірковувати і дійшли висновку, що перші підозри впадуть саме на нас… На горі побачила юрбу дітлахів. 15-річний бешкетник Миколка Ткач тримав у руках прапор і бігав з ним по березі. Його супроводжувала чимала ватага хлопчаків. Серед них – мої: дев’ятирічний Володя та семирічний Івась. Гукнула дітей додому. Прапор встановили на місце. Близько 10 години приїхали в село цивільні та військові опери зі службовою собакою. Він узяв слід і стрімко побіг вниз, зупинився за десять метрів від нашої садиби. Обнюхав огорожу і повернувся назад. В юрбі людей, які спостерігали все це, хтось зойкнув: «Пропав Володя, видно, це він повісив прапор». Таку версію розробляли й слідчі. Чоловіка і його побратима Григорія на допити викликали дуже багато разів. На одному з допитів Григорій упізнав свого табірного наглядача. Відвів душу і виказав усе, що думав про нього особисто і про всю каральну систему комуністичних концтаборів : «Якби я мав високе завдання встановити синьо-жовте знамено, то я б це не робив біля хати свого друга. Я би повісив його тобі, на твоєму КДБ, а ти мене добре знаєш!». Можливо, через ці слова, а, можливо, тому, що, не витримавши тортур, у скоєному признався Степан Ткач, припинились на деякий час виклики на допити. Хоча мій чоловік, Володимир Покидко, ніколи не приховував своїх поглядів та переконань»…
Тим часом слідство велося в кількох напрямах: 21 червня був заарештований колгоспний тракторист Степан Юрійович Ткач, 1937 р. н. Андрій Стефурак, змінний напарник Степана, згадував: «Тієї ночі був встановлений прапор ще й на горі Гаврилівка, неподалік Радутова. Припустити, що це міг зробити мій напарник, було досить важко. Історія чи політика його не цікавили зовсім. Був працьовитий, дбав про сім’ю. Попутали чоловіка на шнурку від пускача. Степан Чобанюк сказав, що дав Ткачу півтора метра шнура, а в тракторі виявили метр 20 см. А 30 см було використано для прив’язки прапора до березового древка.
Спочатку Ткача допитували в Коломиї, потім забрали до Івано-Франківська. Підставою для утримання під вартою було те, що в нього знайшли півлітра самогону. І в цей час тортурами вибивали потрібні зізнання. Пообіцяли, що невдовзі відпустять, і він, аби припинити нестерпні муки, зізнався». Степан Ткач був засуджений на 2 роки і 6 місяців строгого режиму. В місцях позбавлення волі перебував 1 рік, 1 місяць і 7 днів. Помер 28 липня 1968 року. Реабілітований. За сухими цифрами – ще одна загублена доля в багатомільйонному морі понівечених людських доль…
Уже не було серед живих Ткача, а в Дебеславцях продовжувались активні слідчі дії. Необережне слово чи весільна пісня були приводом для виклику на бесіду в КДБ… Попри все, життя тривало. І 19 грудня 1974 року на високій грушці біля церкви Святого Миколая у Дебеславцях знову спалахнуло синьо-жовте знамено. І знову його побачили десятки людей. Намарне пішли всі перестороги, надзвичайні попереджувальні заходи, тотальне переслідування. Знову під підозрою опинилися всі, хто міг зашкодити комуністичному режимові, хто мав у родині борців за волю України. Авторові цих рядків, тоді десятикласникові Замулинецької школи, довелося відчути на собі підступність і лють слідчих коломийської КДБ, що будували різноманітні версії щодо виявлення сміливця, який синьо-жовтим спалахом вніс страх та сум’яття в ряди московських окупантів.
Оперативникам вдалося вийти на слід і заарештувати уродженця Дебеславців Михайла Климовича Слободяна. Він був засновником і керівником підпільної організації «Гомін» у Трачі… М. Слободян відсидів 11 років… За що? Що вчинив він протиправного, антилюдського? Чи, можливо, повісивши рідний український стяг, він порушив Закон Божий, або заповіді Господні? Звичайно, що ні!.. Людина, що йшла на смертельну небезпеку задля пробудження національної свідомості свого народу, за створення власної держави… пошанована у кожній країні світового співтовариства. Українці теж мають навчитися гідно шанувати своїх героїв…
У кінці 80-х рр. двадцятого століття на Покутті почалася хвиля національного відродження. Відновлювалися символічні стрілецькі могили борцям за волю України. Такої могили у Дебеславцях не було. Люди були окутані путами страху від численних переслідувань… Щоби змінити громадську думку, з ініціативи Володимира та Івана Покидків було таємно виготовлено березовий хрест із синьо-жовтою табличкою з короткою інформацією про символічні пам’ятні могили в історії України з часів княжої доби, Козаччини і стрілецької звитяги. Іван та Марія Покидко встановили хрест вночі, десь за два тижні до Великодніх свят 1989 р… А на Вербну неділю хрест уже був ближче до церкви, на Замковій горі в кущах бузку, на місці, де в 1967 р. тріпотів синьо-жовтий стяг. Пропадав страх, пробуджувалась національна свідомість. Цілий рік стояв тут березовий хрест. Весною 1990 р. сюди було завезено землю, насипано могилу. Та не всі погоджувалися з вибором місця, довелося провести сільський референдум. З перевагою у два голоси перемогли ті, що вибрали Липники. А вже в 2007, через 40 років, на місці, де в 1967 було встановлено синьо-жовтий прапор, з ініціативи членів Конгресу українських націоналістів Володимира Покидка (1958 р.н.), Івана Покидка (1960 р. н.) на Замковій горі було встановлено дубовий Пам’ятний хрест жертвам тоталітарного режиму, який змайстрував Василь Козюк із синами Ігорем та Василем. Допомагали також лісник Василь Бирчак, завпилорамою Микола Дем’янюк. Зеленим моругом обкладали могилу Микола Слободян, Володимир Покидко (1985 р.н.), Олег Дячук, Микола Семенчук, Андрій Покидко, Іван Покидко (1987 р. н.), Степан Козловський.
У Великодній вівторок 2007 Пам’ятний хрест і символічну могилу було освячено о. Романом Ямбором, настоятелем церкви Святого Миколая Чудотворця. Символічним є те, що біля пам’ятного хреста висипано освячену землю, привезену В. Покидком з місця, де покояться Герої Крут (Аскольдова могила), а також з могили Тараса Шевченка, що на Чернечій горі в м. Каневі…


« повернутися

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь