ТІ, ХТО ЗШИВАЄ ГРОМАДУ
Друзі давно казали, що незамінимою людиною по темі “Схід і Захід разом” є прикарпатець Петро Книшук. Мовляв, це великий патріот України, безвідмовний і комунікабельний. І, як лідер місцевої громади, користується великим авторитетом. Тому й запланував я поїздку в Матеївці, що під Коломиєю. Ґрунтовно збирався. Врахував, що в селі найкращим способом популяризації преси є бібліотека. І прихопив з собою чимало газет: центральних і південно-східних. Зокрема, статтю Дмитра Синяка “Школа зшиває громаду” (надрукована в “Чорноморських новинах”). Відчував, що матеріал може згодитися при обговоренні освітянських проблем Матеївецької територіальної громади.
А ще взяв кілька примірників проукраїнської, щирої у спілкуванні з народом “Бессарабії” та цікаву замітку Ольги Валовської “Продовжуйте творчо будити Південь” (“День” від 7.09.2018) — вона про Одещину і необхідність умілого “зшивання” країни. Десь там ентузіасти з Києва “Дунайську Січ” в Ізмаїлі проводять, чим суттєво зменшують підґрунтя сепаратизму, я ж вирішив ще й прикарпатську глибинку підключити. Бо обіцяв друзям. Так ось, в бібліотеці моїм співрозмовником була привітна і щира Галина Варцаб’юк – господиня цього закладу. Мав намір детально розпитати не лише про читачів, але й про голову громади. Адже, за великим рахунком, від нього залежить найбільше. А зустріч з ним – з хвилини на хвилину! Дізнаюся, що Петро Книшук – агроном за фахом. Пані Галина підтверджує, що його дуже люблять у селі. До речі, встиг похвалити шефа навіть молодий землевпорядник, який провів мене до бібліотеки. Він високо оцінює демократичний стиль правління Петра Васильовича. Сказав так: “Це людина, яка може багато чому навчити, але при цьому ніколи не підвищує голос. Йому що молодий, що старий і досвідчений – до всіх ставиться шанобливо. Аби лише людина працювала ефективно”.
КОНТАКТИ ПО ЛІНІЇ “ПІВДЕНЬ-ЗАХІД”: ПЕРСПЕКТИВИ
Ну, якщо так оцінюють лідера ОТГ, значить, робота по лінії молодіжних контактів теж повинна піти добре. Дізнаюся, що директор місцевої школи Марія Корбутяк свого часу побувала на Одещині, зокрема й на Дунаї: Вилково, Кілія... Так що “наводити мости” з Причорномор’ям буде значно легше, враховуючи досвід педагога. Окрилений цією обставиною, підраховую, скільки й чого варто буде привезти у Матеївецьку бібліотеку наступного разу. Щоб спілкування з українським Півднем мало якнайпотужніше інформаційне підгрунтя. А тим часом Галина Варцаб’юк продовжує розповідь: “Петро Васильович завжди в курсі всього, що відбувається в ОТГ. Дивовижно комунікабельний. Номери телефонів колег знає напам’ять. Вміє переконувати керівництво і завжди виконує прохання простих людей. В крайньому випадку, якщо кудись поспішає, то скаже: “Добре, буду мати на увазі...” А потім або сам зробить, або людей потрібних знайде. Інколи попереджає: “Дівчата, я в столицю, у Івано-Франківськ... Може, кому що треба?” Моя мама колись лежала в лікарні разом з його ненькою. І була просто зачарована Петром Васильовичем. Це такий уважний син... І так само ставиться до кожного односельця. Підійде і обніме кожну дитинку, поговорить з нею. Люди кажуть: “Нам би такого президента! Або хоч прем’єра... Тоді і Європа нам була б непотрібна, ми б мали її у себе”. Клімат в селі не в останню чергу формується керівником громади. Оскільки Петро Васильович дуже любить дітей, то у нас навіть дітки з дитячого садочка приходять в бібліотеку в гості. Так змалку їх привчають шанобливо ставитись до книги...”
***
Вже і не встигаю записувати, бо надто багато інформації. Беру до уваги, що Петро Книшук дуже вболіває за культуру, навіть створив у селі духовий оркестр. Домігся, аби той став народним. Є навіть школа мистецтв, і діти туди охоче йдуть. До речі, Петро Васильович завжди переживає за успіх кожного концерту. Сам співає. Це добре. Значить, і “Амазонок” з південно-бассарабської Плахтіївки охоче прийме, і “Руту” з Десантного з її козацькими піснями. Якщо вдасться організувати взаємні візити художніх колективів – справи підуть швидко. До речі, тут і “ланцюгові реакції” можливі. Культурницькі. Рік тому Інститут розвитку громадянського суспільства організував приїзд в Коломию етнографічно-пошукового ансамблю “Свято” з Бахмутського району. Керівниця колективу — Мотрона Осадча, організаторка одного з перших фермерських господарств на Донбасі і в Україні. І назвала його дуже оптимістично: “Віра”. Хіба це не символічно? А вже в цьому році гурт “Свято” виступав у Одесі. І все завдяки знайомствам і попереднім “розвідувальним” візитам фаната громадянського суспільства Миколи Солоненка, до речі, колишнього флотського офіцера. А тепер цей діяльний пенсіонер дуже позитивно впливає на духовний клімат Коломиї. Він з когорти тих, хто працює завжди. Свого часу ми з ним випадково зустрілись у Севастополі, займаючись одним і тим же: контактами, “наведенням мостів”. Потім разом організовували приїзди юних кримчан на Прикарпаття. Але після окупації Криму пан Микола із зрозумілих причин переключився на Донбас і Одещину.
***
На якомусь етапі спілкування я подумав: а що, коли приїжджі східняки не обмежаться культурним обміном, а захочуть вивчити стиль господарювання? Але й у такому випадку за Петра Книшука можна бути спокійним – він універсальний, і при потребі береться за все. І дорогами займається, і озелененням, і руслоочисними роботами, і стадіоном... Односельці кажуть, що за останні два роки на території ОТГ зроблено більше, ніж за п’ятнадцять попередніх. Петро Васильович дуже мало спить. Може, години 2-3, максимум чотири. Рано об’їздить усі населені пункти громади. Стежить за порядком. І ставлення до людей у нього відповідне. Коли йде з роботи – зупиниться, поговорить з людьми. І не просто для годиться, а щоб знати, у кого які проблеми. Я й сам це помітив. Коли разом підходили до школи, Петро Васильович за руку, як з дорослим, привітався з хлопчиком років дванадцяти і по-батьківськи тепло запитав: “Як справи, пане добродію?”. От би одесити почули таке старомодне звертання! Для них же це екзотика! А заодно зрозуміли б, чому люди з навколишніх ОТГ матеївчанам заздрять: “Ну, вам набагато легше. У вас же Петро Васильович...”.
І ХРИСТИЯНСТВО, І ЖЕРТОВНИЙ ПАТРІОТИЗМ
Того дня ми довго спілкувалися з Петром Васильовичем. Я був неабияк вражений позитивною енергетикою цієї людини. Нечасто зустрічаєш людей, стиль життя яких — чесна, невтомна праця. Все по Біблії: “в поті чола...”. До речі, ще на трасі до Матеївців помітив панно: “Пожертва на будівництво храму”. Не знаю, якою була результативність цього заклику, але сама ідея гарна. Адже таким чином будівничі апелюють до свідомості земляків та всіх людей доброї волі. По тій трасі і кияни можуть проїхати, і тернополяни, і ужгородці. А відтак всі знатимуть, що на території ОТГ будується церква. Я навіть розмову про освітянські проблеми відклав на потім. Бо захопила думка: ось пан Петро є вмістилищем християнських чеснот. Таких людей не те, що один на сотню, а добре, як один на тисячу... А сама церква помічає таких земляків? Чи сприймає це як належне? Адже це не лише приклад успішного функціонування територіальної громади, але й мало висвітлений феномен діяльного християнства. Якщо пригадати штучно створені екологічні проблеми Карпат, бурштинові копальні, вирубані полезахисні лісосмуги засушливого півдня, то напрошується висновок: таких господарників-християн, як Книшук, у нас як кіт наплакав. Куди більше практикуючих безбожників, наділених владою. А як зробити, щоб стало навпаки? До речі, в кабінеті Петра Книшука на видному місці портрет Степана Бандери. Як би до цього поставилися одесити? Мабуть, здивувалися б – адже незвично для них... Але лідер українських націоналістів був сином священника. Мріяв стати агрономом. Може, й став би ним, і був би не гіршим господарником, ніж тепер ось Петро Книшук. Може, християнство в тому й полягає, щоб у першу чергу жити для свого народу, а вже потім перейматися особистим?
***
Сидимо і, не поспішаючи, складаємо з Петром Васильовичем плани на майбутнє. Про себе ж думаю: у цього сільського “ангела-хранителя”, напевно, попереду ще багато добрих справ. І по лінії господарювання, і по лінії змонолітнення України, і по лінії відродження духовності загалом.
Сергій ЛАЩЕНКО зі Львова.
